دانلود کتاب Ukraina Irredenta. 13+2

توضیحاتی در مورد کتاب به زبان اصلی :

КИЇВ 1997Українське літературне життя останніх років стало набагато цікавішим, але не менш трагічним від попереднього часу. Трагедiї стали іншими – якщо раніше письменник не міг опублікувати свій твір через невідповідність до вимог тоталітарної системи, то тепер він не може це зробити через власну матеріальну неспроможність. Видавнича спритність окремих літераторів не рятує загальної ситуацiї. Відмінність причин не змінює наслідків – навіть ненадрукованi твори подекуди можуть ставати явищами літературного процесу, проте не переходячи в якість загальнонаціональних подій. Це дозволяє нам не виключати iз сучасного політологічного словника означення тоталітаризм: i в першому, i в другому випадках літературний твір не виходить на широку аудиторію.
Тому можна вести мову про певну загерметизованість літературного процесу, замкненість його самим на собi – у вузькому колi людей пишучих i спеціально зацікавлених читачів. Нам кажуть, що так i повинно бути в цивілізованому світi, де література давно стала звичайною професiєю iз своїми вузькопрофесійними проблемами, а до письменників там прислухаються як до визнаних особистостей, i це є ознакою здорової духовної атмосфери в суспільствi. Справдi, величезним досягненням найновішої української літератури можна вважати відмову від давньої народницької традицiї відмірювання естетичних параметрів від уподобань самого таки безликого народу (плебсу). Українськi письменники також відмовилися від пониження естетики за рахунок такої неправди, що зветься реаліями життя.
Однак таким чином ми знову повертаємося до розгляду наслідків, не беручи до уваги причин. Наша фейлетонна (за Германом Гессе) доба, а точніше час антологій i довідників, втілюється у свої ознаки в нас i на Заходi, маючи протилежнi джерела. Там вже звикли жити не художніми творами, а лишень назвами та іменами авторів, тому існує потреба вибрати найпосутніше (чи ідеологічно витримане); тут виходять з вимушеної доцільностi представити у стисненому виглядi те, що нi в який інший спосіб представлене бути не може. Тому подібна загерметизованість радше нагадує примусову ізоляцію письменника від читачів, ніж його бажання усамітнитися з музами.
Відмінна риса нашого літературного сьогодення – явище естетичної демократизації, коли людина, яка вміє писати, одночасно одержує право називатися письменником. Критика помітно лібералізувалася, безмірно роздаючи аванси й організовуючи неперебірливі обговорення друкованої продукції таким чином, що літературний простір не формується, а ще більше затуманюється. Через відсутність правдивого називання сучасних літературних явищ, досi не відбувається належне осмислення української класики. Відтак література не може відіграти у суспільствi роль глобальної рефлексiї нової дійсностi, яка вже оформилася в грандіозну самопародію i починає шукати ідеологічного опертя в гуманітарних галузях. Мова йде про народництво іншого ґатунку – література завершує будь-яку філософію так само, як остання дає шанс людинi врятуватися від зашморгу ідеологiї.
Питання новітнього українського інтелектуалізму, якщо його розуміти як певну естетику зісковзування з прямої лінiї міркування, виразно поставлено, проте не вирішено в нашому часi органічно. Коли інтелектуалізм входить у конфлікт з расовістю думання, постає проблема якісного співвідношення українськостi та україномовностi висловлювання, а, отже, його джерела, змісту i спрямування. Тодi iз самого в собi (художнього, філософічного) воно переходить до катеґорiї ідеологічного, а його внутрішнє наповнення перестає бути самоцінним, самовідповідальним i повністю перекладається на авторське сумління в сенсi підміни понять i точок відліку.
Водночас стан власне літератури суттєво відрізняється від тiєї атмосфери, в якій вона твориться. Та й хто може знати, якi умови потрібнi справжній літературi? Оформлення нових літературних середовищ, поступове здобування суспільних позицій в умовах відсутностi пресу тоталітарної обов’язковостi мистецького споживання, моди, дискусiї, навіть скандали свідчать про бурхливість i нестримність тих процесів, якi не завжди стають загальновідомими i значимими. Своїм високим рівнем сучасна українська, як i будь-яка інша література, завдячує насамперед наявностi самодостатніх текстів i живих письменників. Метою цiєї своєрідної антологiї імен є представити не якийсь один напрямок чи угруповання, а саме продукуючих літераторів, якi безпосередньо беруть участь у твореннi літературного процесу. Звичайно, не всіх, не більшість, а тільки деяких. Що з їхньої працi збереже історія – також привід для дискусій.Юрій Андрухович
Тарас Возняк
Василь Врублевський
Василь Герасим'юк
Юрій Гудзь
Тамара Гундорова
Микола Закусило
Ніла Зборовська
Сергій Квіт
Сергій Лавренюк
В'ячеслав Медвідь
Віктор Неборак
Євген Пашковський
Василь Портяк
Володимир Цибулько